Бізнес сестер Валентини Денисенко та Тетяни Чернікової почався із паростків на домашньому підвіконні, зараз же їхню продукцію можна знайти в супермаркетах кількох областей. Сестри виїхали із рідних міст охоплених війною і на новому місці почали нову справу — вирощувати мікрозелень. Підприємиці акцентують на тому, що нічого б не вдалося без підтримки та допомоги, здавалося б, чужих людей. Цю підтримку сестри сприйняли за естафету і теж почали допомагати іншим.

Кілька років компанія сестер «GreenForYou» працює з дітьми із синдромом Дауна. В пошуках нових моделей соціально-відповідального бізнесу підприємиці потрапили на «Акселератор соціального підприємництва». Це програма з розвитку бізнес-ідей організована Школою маркетингу та комунікацій «Багаж» та «Українською соціальною академією».

Менторка Олена Таранська супроводжувала сестер усю програму і допомагала готуватися до фінальної презентації. Разом вони трансформували початкову ідею підприємиць. «Сестри з великим апетитом ставились до нових знань, — ділиться менторка Олена. — Мене вразила їхня історія, вразило те, скільки вони вже встигли зробити».

Ми поговорили з Валентиною Денисенко про втечу від війни, нову справу у новому місті та цінність соціально-відповідального бізнесу.

Нове місто

Все почалося з переїздом до Харкова. У рідній Горлівці, тоді йшли активні бойові дії, було дуже важко. Тут ми опинилися не одразу, спершу було Дніпро, потім Суми, зрештою — остаточна зупинка у Харкові. Через трохи приїхала моя сестра Тетяна. Я її вмовляла, бо там війна, а в неї діти. Її тримала відповідальність за людей, які на неї працювали. Але зрештою відчуття власної безпеки та безпеки своїх дітей переважило. Вона приїхала з двотижневою дитиною на руках та старшою чотирирічною донькою. Спочатку ми жили удев'ятьох у двокімнатній квартирі.
До війни я працювала регіональною представницею компанії, що виготовляла будівельні матеріали. Моя компанія переїхала з Донецька і деякий час ми ще працювали на підконтрольній частині Донецької та Луганської областей. Вже тоді рослини були моїм хобі. Навіть якщо я вдень по роботі намотувала 200-300 кілометрів, ввечері все одно йшла порпатися на грядці.

Коли зупинилася у Харкові, почала роззиратися: як тут живуть люди, чим займаються. Так потрапила на бізнес-школу, куди треба було йти вже з готовою ідеєю. І перше, що прийшло мені в голову — вирощувати салати. Мені там кажуть: «Класна ідея, у нас ще такого не було — ви зараховані». Сестра тоді до мене: «Ти ходитимеш, і я хочу». Врешті вона прийшла з ідеєю вирощувати полуницю. Ми навчалися, складали бізнес-плани та успішно захистилися.

Кошторис нашого першого проєкту був чотири мільйони гривень, це були шалені гроші для нас. Враховуючи, що грошей немає, а все, що було, залишилося там, на непідконтрольній території. Це була просто неможлива сума. Навіть тоді нам запропонували фінансування. Ми, чесно кажучи, побоялися, бо не знали міста, не знали людей, не знали, чого чекати. Тепер, оцінюючи з відстані, можна сказати, що, напевно, дарма ми тоді відмовились. Вже поживши у Харкові, можу сказати, що тут багато добрих людей, які готові допомагати. І я не обов’язково про фінансову допомогу кажу, це може бути добре слово чи проста людська підтримка.

Я не можу сказати, що ми вже міцно стоїмо на ногах, але ми точно знаємо, що можемо допомагати людям, підтримувати, давати надію. Зараз ми стали на цей шлях і допомагаємо іншим.

Нова справа

Після навчання ми вирішили відкласти наші бізнес-ідеї на потім. Тоді нам хтось із викладачів підказав: «А ви не хочете вирощувати мікрогрін?». Ми тоді навіть не знали, що це таке. Мікрогрін? Мікрогріль? Ми знущалися над цим словом. Шукали інформацію в інтернеті, дізнавалися, як його вирощувати. І нас затягнуло з головою.
Коли почали шукати, хто цим займається в Україні, то натрапили на найбільшого виробника, який у всіх на слуху. Попросили у нього допомоги, мовляв, ми — переселенці, можливо ви з нами поділитися досвідом. А він каже: «Так, поділюся — 2000 доларів і я весь ваш». Такі консультації були для нас занадто дорогими. Тоді ми звернулися до іншого виробника, він теж один із найбільших у країні. Він нам допоміг, і це коштувало 3000 гривень. Різниця, порівняно з попереднім колегою, погодьтеся, значна.

Ми приїхали до нього на ферму, він нам все показав, розповів про всі тонкощі, нюанси. Зараз ми добре дружимо, ми партнери. Які б питання у нас не виникали, він завжди допомагає. Потрохи ми почали самі вирощувати. Брали невеликі посудини і вирощували на підвіконнях. Також ми пройшли величезну кількість тренінгових програм. Так, інколи з нас сміялися, казали, що це нікому не потрібно, нікому не цікаво. Але ми вірили у свій продукт і продовжували займатись цією справою.

Нас навчали маркетингу і радили йти на ринок, розпитувати, потрібні ці салати чи ні. Ми півроку ходили супермаркетами міста, дивились ціни, розпитували, аналізували. Тоді ми побачили, що ніша мікрогріну не зайнята, вона лише починає розвиватися. Виробники вже були, але здебільшого вони собі десь у підвалах вирощували і на великий ринок не виходили.

У червні 2017 року ми почали працювати з першим супермаркетом. Це був наш перший клієнт. Для нього ми зробили найпростішу упаковку — роздрукували на папері свою етикетку-самоклейку. Ми досі вдячні, що у нас її тоді прийняли. Тоді ж пообіцяли виправитись і вже за місяць розробили хорошу етикетку, з логотипом та всім іншим. Треба було зрозуміти ще, що там писати, бо є ж державні вимоги, які захищають права споживачів. Потім пішла сертифікація, потім треба було робити штрих-коди. Усе це для нас було новим і, подекуди, непростим.

Після цього ми почали ходити ресторанами та пропонувати наш продукт. Але ресторани, на жаль, не надто великі споживачі, їм однієї нашої посудини вистачає на тиждень. Це зовсім невеликі гроші.

Поступово ми зайшли у всі великі мережі супермаркетів в місті. А нещодавно вийшли за його межі — тепер нашу продукцію можна купити в Харківській, Донецькій та Луганській областях.

Нові ініціативи

Коли ми тільки починали, до нас прийшли представники благодійної організації «Карітас». Вони хотіли організувати проєкт, в якому б діти із синдромом Дауна вирощували мікрогрін. Було багато питань — чи зможуть діти, чи зможемо ми. Це було велике питання, чи ми впораємося — ми не педагоги, тут потрібен особливий підхід. Але послухали своє серце і вирішили, що зможемо.

Коли ми прийшли до них, познайомились, то побачили, наскільки вони відкриті, усміхнені. Так, їм важко прийняти чужу людину, але, коли вони уже приймають, то це неймовірна радість. Подекуди з дітьми було непросто — їм важко з дрібною моторикою, важко говорити, але вони посидючі, вони розуміють, що роблять.

Діти самі саджали, доглядали за паростками. Потім ми готували різні страви, і вони з радістю все їли, бо самі ж виростили один із інгредієнтів. З дітьми ми працюємо вже три роки. Коли ж пішли на локдаун, то роздали їм насіння та грунт і вони самостійно вдома все вирощували. Ми їм давали завдання, а вони надсилали нам фото та відео. Навряд вони зможуть колись продавати мікрозелень, але принаймні те, що вони зможуть для себе виростити — це дуже цінно.

У фейсбуці я натрапила на оголошення, що «Українська соціальна академія» оголошує набір на проєкти з соціальною складовою. Ми поміркували, що ми точно соціальні, точно відповідальні — обов’язково щось придумаємо.

Подалися, пройшли навчання, там з нами працювали викладачі Школи маркетингу та комунікацій «Багаж». І було дуже цінно те, що ці викладачі не були лише теоретиками — у них усіх є багаж знань. Нас підтримували та «муштрували». Часто коли говорять про соціальні проєкти, то мають на увазі вразливі групи, але це набагато ширше поняття. Ми й не думали, що якщо працювати із дітьми у школах — то це теж соціальний проєкт. І ось на заняттях, завдяки менторам, ми це зрозуміли.

Зараз ми націлені на те, щоб готувати відповідальних споживачів — хочемо вирощувати мікрогрін у школах. Як це буде організовано? Є молодша школа і старша школа. Молодша — це НУШ (Нова українська школа), в якій є проєктна діяльність. Але не завжди вчителі знають як організувати цю проєктну діяльність. Якщо ми дамо вирощувати дітям мікрогрін — то це вже проєкт. Вони бачать, як він садиться, як вирощується, куди йде. Тобто, вони або у шкільну їдальню віддають, або додому забирають.

Є ще старша школа, в якій Міністерство освіти хоче запровадити соціальне підприємництво. І тут наша бізнес-ідея з мікрогріном гарно пасує такій ініціативі. Старшокласники можуть вирощувати мікрозелень конкурентоспроможно. По суті, це та ж сама проєктна діяльність, тільки вже націлена на соціальне підприємництво. І, перш за все, це навчання школярів основам ведення бізнесу.

Ми пропрацьовували з менторами та розбиралися, як все це зробити, щоб це не кваліфікувалося як використання дитячої праці. При школах потрібно створити громадські організації і вони самі зможуть продавати вирощене. Так — це праця дітей, але вони є вигодоодержувачами.

Зрозуміло, що всі не стануть агрономами чи фермерами, але це вже будуть споживачі, які свідомо купуватимуть продукти і знатимуть, що таке здорове харчування. Пілотний проєкт буде у Харкові, у нас вже є домовленості з трьома школами — загальноосвітньою, приватною та школою-інтернатом. Подивимося на результати і, якщо все пройде добре, масштабуватимемо проєкт на інші школи.

Нова відповідальність

Мені здається, що наші люди стають більш свідомими, більше цікавляться тим, що їдять. Не всі, звісно, але я бачу цю позитивну тенденцію. Ось спочатку, коли ми ходили пропонували, продавали нашу мікрозелень, то в нас питали: «А що — це їдять?». Потім це змінилося на «Ого, нічого собі, скільки це коштує!». Мовляв, петрушка дешевше. Я не сперечаюся, звісно, дешевше. Інколи ще порівнюють з пляшкою пива, теж дешевше, але тут я вже промовчу.

Здебільшого, щоб виростити мікрозелень, треба сім днів. Гороху треба трохи більше — 10 днів. Внизу посудини — кокосовий субстрат, він чистий, в нього більше нічого не додають. Насінині достатньо власної енергії, щоб вирости і дати паросток. В цей же час у ньому найбільша концентрація вітамінів та поживних речовин. Пізніше, коли він починає рости далі, вся його енергія і сили спрямовані на ріст, тоді вже немає такої концентрації.

Зараз у нас велика теплиця — 300 квадратних метрів, тому у нас природне освітлення, взимку ми, звісно, все підсвічуємо. Ми не використовуємо жодної хімії, це наша принципова позиція.

Найпопулярніші культури — горох та соняшник. Це те, що зрозуміле людям, те, що найбільше їдять. Вони ж найпростіші у вирощуванні. У менших обсягах вирощуємо капусту, кінзу, салат. Тобто, окрім користі, ми отримуємо ще й різні смаки.
Ми несемо відповідальність за те, що робимо. Кожен може до нас звернутися і сказати, що йому не сподобалося, чи десь щось було неякісне. Ми відкриті до комунікації. Ми стараємося завоювати собі ім’я, щоб до свого локального виробника була довіра. Харків — це місто рекомендацій. Тебе не надто приймають, якщо про тебе не знають і ти не маєш свого імені. Тому всі ці три роки ми працюємо над своїм ім’ям та іміджем.

Нові виклики

Коли закрились ресторани, ми зрозуміли, що більшість нашої продукції опиниться на смітнику. Але ми пройшли добру школу — ми знаємо, як згрупуватися при падінні. Коли почався карантин, більшу частину продукції ми зрізали, та роздали лікарням. Пішли до паліативного центру, до інфекційної лікарні, до лікарні Сітенка, до онкоцентру. Частина супермаркетів продовжила роботу, і слава богу — було з чого платити зарплату людям, які залишились у нас працювати.
Про те, щоб закриватись, не могло й бути мови, ми надто довго до цього йшли. Якщо такі умови і нам важко — нічого, шукатимемо нові ринки збуту, щось придумаємо. Наприклад, ми відкрили новий напрям, у нас з’явився онлан-ринок фермерських продуктів. На цій платформі, окрім нас, торгують інші маленькі фермери, які через пандемію опинилися у складних умовах.

Ми подавали заявку на допомогу від держави, але у нас немає потрібних КВЕДів. У нас КВЕД «вирощування», а він не підходить під компенсацію. Прийшла весна — ми саджаємо. Зараз ось висаджуємо помідори, перець. Також плануємо вирощувати цьогоріч петрушку та кріпець.

Ми постійно дивимось на Київ. Також були у Кропивницькому, Дніпрі — дивились, що в них лежить на полицях. На жаль, там дуже мало мікрогріну, і ми хвилюємося — як же ж люди в інших містах живуть без нього. Тому наша ціль — розширюватися й надалі.

З кінця минулого року робимо доставку. Не можу сказати, що все це дуже стрімко розвивається, ми йдемо маленькими, але впевненими кроками.

Справа ж не лише в тому, щоб заробити грошей і забезпечити свою сім’ю, а й в тому, щоб принести користь людям навколо. Якщо кожен з нас буде робити хоча б трішки в міру своїх можливостей, то воно поширюватиметься як концентричні кола на воді. Добра і користі буде ставати більше. І вони не лише відходитимуть від тебе, а й повертатимуться. Знаєте, як кажуть, коли ти береш — ти наповнюєш руки, коли віддаєш — наповнюєш душу. Це те, що дає сили та натхнення рухатися далі.